Постмодернізм, постструктуралізм і психологічні новації

Протягом останніх двох десятиліть у західних країнах виник не зовсім чіткий за своїм ідейним спрямуванням культурний напрям. Хоч перша згадка про постмодернізм датується 1917-м роком, лише наприкінці 60-х років набув своїх виразних форм і значень, спочатку в архітектурі, а далі — в мистецтві в цілому, в літературі зокрема. Це поняття стали застосовувати також при визначенні явищ технологічного та соціального порядку.

Французький філософ Ж.-Ф.Ліотар (нар. 1924) повернув це поняття до вирішення філософських проблем. Саме щодо філософії з'явилися сумніви в її здатності висвітлити питання світогляду в чіткій структурній єдності.

Постмодернізм виражається в засадах, що не відкидають можливості людського впливу на предметний світ. Розкривається також серйозний опір такому впливові з боку предмета. Речі здійснюють помсту спробам людини реалізувати свої радикальні творчі проекти. Дійсність, реальність не можуть бути перетворені з "нерозумних" на "розумні".

Заперечення можливості перетворення світу містить у собі відмову його систематичного відображення. Об'єктивний світ не можна вдосконалювати. У спробах його збагнення він виходить за будь-які схеми. Французький філософ постмодерністського спрямування Жал Бодріяр (нар. 1929) зазначає, що "подія завжди випереджає теорію". Антисистематичність було визнано однією з провідних рис цієї течії. Це не просто відмова від досягнення цілісності й повноти теоретичного осягнення дійсності. Мова йде про неможливість побудови жорстких замкнених систем — політичних, економічних, мистецьких, у зв'язку з чим відкидаються традиційні опозиції "суб'єкт — об'єкт", "ціле — частина", "зовнішнє — внутрішнє", "реальне — уявне" тощо.

З боку некласичної філософії та психології (психоаналіз, структуралізм) критикується також класична наукова та загальнокультурна парадигма. Ідею суб'єкта відкинуто — саме як центр теоретичних міркувань. Виникає філософствування без суб'єкта ("скандальна ситуація"). Замість категорій суб'єктивності, інтенціональності, рефлексивності постають терміни "потік Бажання", "позаособистісні швидкості", "інтуїтивні інтенсивності"; мова йде про "деструкцію" повноти смислу, тотальності, яка не терпить порожнеч. Відкидається можливість відгуку первісних феноменів, що виражається в деривативних формах; окрема подія вже не пов'язується з першосмислом як своїм джерелом. На противагу цьому головна увага постмодернізму зосереджується на дисконтинуумі. Подія має розглядатися сама в собі, в її самодостатності. Відходить назад лінгвістичний аспект бачення предмета. Останній переходить у площин)' "подібності" і "тілесності". Постають "філософія зінгулярності" (Віриліо), "мислення спокуси" (Бодріяр), "мислення інтенсивності" (Ліотар), "філософія Бажання" (Дельт та Гваттарї).

Постмодернізм ліквідовує межу між науковою та буденною свідомістю. Наголос робиться не на творі, а на конструкції. Здійснюється перехід від творчості до компіляції та цитування, до колажу. Наявний відхід від опозицій "руйнування — творення", ''серйозність — гра" тощо. Будь-які сигніфікації умовні, тому їх треба ставити в лапки.

Представниками постмодернізму виступають М. Серр, Ж. Батай, Блалшо, Лапу-Лаббарт (Франція), О. Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж.Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін. До непримиренних критиків постмодернізму належить Ю. Габермас — німецький філософ і соціолог.

У постмодернізмі є щось середнє між барокко і позитивізмом. Якщо цей напрям відкидає протилежність між явищем і сутністю, субстанціональним та атрибутивним, ставить подію на перше місце, то саму подію і слід розуміти як учинок.

Інше важливе питання, що випливає з постмодернізму, є можливість і неможливість побудови наукової системи знань. Це має безпосередній стосунок і до системи психології. Інакше як викладати психологічні знання? Протягом останніх тридцяти років структуралісти і постструктуралісти зробили досить вагомий внесок у розуміння людської природи. Лееі-Стросс, Лакан, Дерріда, Фуко, Делъоз, Ліотар виконали вражаючу за обсягом працю. Хоч структуралізм і пост-структуралізм доволі відрізняються між собою (остання теорія, наприклад, не використовує структурну лінгвістик}' у своїх побудовах), обидва мають критичне спрямування.

Постала критика ідей людської суб'єктивності. Було підкреслено, що термін "суб'єкт" істотно відрізняється від схожого терміна "індивідуальність". Останній термін існує ще з часів Ренесансу і передбачає, що людина є вільним, інтелектуальним діячем і що мислительні процеси не залежать від історичних і культурних обставин. Ця позиція Розуму виражена в Декартовых філософських працях. Розважте таку фразу: "Я мислю, отже існую". Декартове "Я" стверджує себе цілком свідомим і сповненим знання. Воно не тільки автономне, а й зв'язане, і думка щодо іншої психічної території на противагу свідомості не може бути мислима. Декарт кваліфікує нас оповідниками, які уявляють, що розмовляють без одночасного буття у говорінні.